Історія розвитку співоцтва на Слобідщині торкається періоду масової колонізації цих земель у XVIІ-XVIIІ ст. переселенцями здебільшого з Правобережних районів України. Заселення Слобідського краю переважно етнічними українцями, витворило глибоко національне середовище, що позначалося на зовнішньому устрої, соціальному й економічному житті колоністів, сприяло збереженню і поширенню культури цього краю. Водночас, як відзначав Д. Багалій, переселенці приводили з собою з-за Дніпра не тільки свої сімейства, збіжжя та худобу, разом із тим вони приносили з собою на нові місця також власну національну просвіту і культуру, віру, звичаї. Невід’ємною частиною їхньої культури була музика та її носії - професійні й аматорські виконавці.

     Однією з важливих співоцьких груп, що супроводжували колоністів Слобідських земель були незрячі парарелігійні співці – кобзарі, лірники і стихівничі. Проте перші відомості про них, вірогідно, торкаються ще 1283 року, коли на Курщині татари захопили ватагу мандрівних старців. Із цією історичною вказівкою узгоджується свідчення харківського кобзаря Семененка, який говорив про традиційне місце зборів старечого цеху біля Курська. Можна припустити, що незрячі співці-кобзарі були необхідними для успішної адаптації переселенців до нових умов. Ностальгічні спогади “по давнім часам, по рідним місцям”, підвищували ролю епічних співців, які своїм мистецтвом розраджували і полегшували моральний тиск нових обставин.

     Важливим чинником становлення кобзарства на Слобідщині виступав т. зв. “козацький фактор”. Значну частину перших поселенців Слобідщини складали козаки, які перебуваючи на військовій службі, утворювали п’ять слобідських полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький. У XVIII ст. на Слобідщині склався досить цікавий мілітарний феномен, адже цей край являв собою своєрідний військовий табір.

     Імовірно, що козацтво внесло у менталітет слобожан свою особливу систему цінностей,яка виразно відбилася на побуті і способі мислення поселенців. Василь Ємець, говорячи про старовинне козацьке містечко Охтирку, відзначав поділ містечка (перед революцією) по-козацькому на десять сотень (зауважимо, що цей поділ у народному сприйнятті зберігся аж до сьогодні), як і шанобливе ставлення мешканців до давніх звичаїв. Разом іншими культурними уподобаннями козацтва простим селянам передався і смак до козацьких дум, який згодом зробив епічний кобзарський репертуар улюбленим для більшості слобожан. Нерідко запорозькі бандуристи навчали місцевих незрячих грі на кобзах і бандурах і передавали їм свій репертуар. Серед тих кобзарів, хто свою першу науку здобув у запорожців, були Микола Ригоренко (від безіменного запорожця із Красного Кута) та майбутній цехмайстер Хведір Вовк (від старого січовика Тихона Козира з с. Козирщина)”. Довгий час серед незрячих співців думи називали лише як “козацькі пісні” та “козацькі псальми”. Цікаво, що до середини ХІХ ст. похідні козацькі музичні інструменти, кобза і торбан (поряд із бандурою), були досить поширеними серед слобідських співців. Так, один із найдавніших харківських панотців, колишній січовий бандурист Семен Чапля з м. Лебедина Харківської губернії, за спогадами Хведора Холодного, грав на торбані. Відомі харківські панотці Ми кола Ригоренко і Петро Кулибаба грали на кобзах Про розповсюдження співоцьких інструментів розповідають назви слобідських сіл Бандури, Кобзівка І, Кобзівка ІІ тощо. Вплив козацтва позначався і на зовнішніх “мілітарних” елементах самоорганізації незрячих співців, багато в чому подібної до полкового устрою. За свідченням старого слобідського кобзаря Хоми Семененка, який жив у Харкові на Холодній Горі, незряче співоцтво поділялося на чоловічу і жіночу частини, кожна з яких мала свого отамана, соцьких і десяцьких. Утриманню співоцької традиції на Слобідщині сприяла і козацька старшина, частина якої після зруйнування Січі дістало “жаловальні грамоти” на землі й стала поміщиками. Зберігаючи як родинний заповіт пам’ять про своє походження, “козацькі поміщики” були близькими до поспільства і підтримували у побуті традиційний старосвітський стиль життя. До ХХ ст. такими привітними для кобзарів лишалися слобідські маєтності Волошинів, Абаз, Самойловських, Ковалевських, Квіток та Терещенків.

Залишки степу у західному районі Харкова – на Білогірській вулиці

     Специфічний суспільний мікроклімат Слобідщини підтримувався і завдяки українській церкві, монастирям та парацерковним утворенням – шпиталям, сиротинцям, школам. Так, серед святинь слобідських співців шанувалися Святогорський, Богодухівський, Охтирський і Курязький монастирі, які аж до ХХ ст. обиралися місцями цехових зібраннь.
     За переписом 1732 року серед найзначніших народно-церковних шкіл, що числяться в “Историко-статистическом описании Харьковской епархии” були такі заклади:”...близ Харькова, в г. Куряже, при соборе шпиталь, где призреваются нищие, и две школы..”; у Харкові, при Троїцькому храмі є “...кроме богадельни, школа с 7 наставниками-дьячками”; “...в селе Должике школа, а селе Рогозянке школа и шпиталь”. За єпархіальними звітами, школи і шпиталі існують у Валках, Новій Водолазі, Богодухові, Красному Куті, Охтирці, Сумах та інших слобідських містах. Статистичні дані кінця XVIIІ ст. свідчить, що кількість мешканців богаділень на Харківщині сягала кілька сотень осіб. Значна частина незрячих мешканців шпиталів і богаділень належала до жебрацьких цехових корпорацій, а в місцях розташування притулків були осередки епічного співоцтва. Нерідко у таких установах серед незрячих культивувалося виконавство на співоцьких інструментах. Зокрема, збереглися свідчення про одного заможного козака, який при церкві “для спотворених віспою влаштував школу музики і співу” Коли козак помер, то залишив після себе по навколішніх селах і містечках багато учнів, які стали співцями. Подібною славою користувалася слобода Велика Писарівка (тепер Сумська обл.), де до ХХ ст. включно історики відзначають “значний осередок народного кобзарського мистецтва на Слобожанщині. Ще в другій половині XVIII ст. тут заснували притулок сліпих бандуристів”.

     У “слобідській столиці” – місті Харкові – довгий час був сприятливий ґрунт для повнокровного функціонування співоцтва. Аж до кінця ХІХ століття серед постійних мешканців Харкова домінувала українська мова, переважали національний побут і народна звичаєвість. Довгий час і самі кобзарі вважали Харків “вільним городом” – містом, що славилося лояльною губернською адміністрацією і відсутністю поліцейських утисків та гонінь. Ставлення співців до “слобідської столиці” відзначали також дослідники. “В Харькове кобзарей и лирников такое множество, и так часто они теперь шляются (т.е. на следующий год приходят другие), что, кажеться, в Полтавской губернии третья часть только будет сравнительна с тем, сколько можно их видеть в Харькове, – писав П. Мартинович. – Они ходят там по дворам; базар не единственный и не лучший их заработок, а по дворам – их в Харькове любят. Один говорил мне слепец: “челове к двадцять кажне літо ходить нас”. Прихильне ставлення харків’ян до співців відзначає і В. Горленко. “В Харькове слепцов очень любят, – говорить він. – Я такого города не знаю, где бы они так безбоязненно ходили, напротив: даже иногда какое-то приятное впечатление производят”

     Ще на початку ХХ ст., за визначенням В. Горленка, П. Мартиновича і Г. Ткаченка співці у Харкові кобзарювали здебільшого по традиційних “співоцьких” місцях – біля Університетської, Озорянської і Казанської церков, Бурсацького узвозу, Благовіщенського та Кінного ринків.

     До розвитку кобзарства спонукали також реальні соціально-економічні умови, від яких залежав добробут співців. Умови життя слобідського простолюду були значно кращими, ніж в інших губерніях, а закріпачення селянства не було стрімким. Недаремно для кобзарів Полтавщина була лише “вольною губернією”, а харківська заслужила повагу “гражданської губернії”. Одночасно, як свідчили самі співці, великий вплив на становлення Харківського кобзарського цеху чинили співоцькі об’єднання Полтавщини. “Оце вам хоть харківські (кобзарі), то там з Полтавщини воно пішло”, – говорив кобзар Хведір Холодний. Особлива роль у становленні харківського кобзарства належала Зіньківському повітові. Маючи вигідне географічне розташування на кордоні з Гетьманщиною і Слобідщиною, цей повіт приваблював до себе багатьох колишніх січових кобзарів. Після зруйнування Запорізької Січі сюди переселилося кілька панотців ( у т.ч. і Гаврило Зелінський), які майстерно володіли своєрідною манерою кобзарського виконавства, названою на честь повіта “зіньківською”. Особливістю цієї манери було те, що “бандура ставиться на ліве коліно вертикально і притуляється якраз до серця так, щоб напрям звуку бандури та голосу був один і той самий. Підтримується інструмент від нахилу ремінцем, протягнутим через спину та плече. На народній бандурі грають обома руками як на приструнках, так і на басах”. Подібний спосіб був найбільш природнім для незрячих, які не потребують зазирати на струни і які вибудовують гру на чутті й оптимальній зручності. “Це і є так звана “зіньківська наука”, котра являє собою єдиний спосіб гри на справжній бандурі, – говорив Г. Ткаченко. – Найкращі бандуристи минулого Гнат Гончаренко, Петро Древченко, Іван Кучеренко, Степан Пасюга та багато інших грали цим способом”.
     За деякий час “зіньківську” школу почали опановувати кобзарі з прикордонних повітів сусідньої Харківської губернії. Окрім мистецької зацікавленності, арківські співці керувалися й цілком прагматичними мотивами. Крім вишуканої виконавської манери, кожен висвячений учень, за цеховим звичаєм, отримував і право вільного кобзарювання у більшості повітів Харківської та Полтавської губерній. У другій половині ХІХ ст. фіксується картина майже повної “міґрації” “зіньківської” школи на терени Харківщини. Так, у 80-х роках ХІХ ст. П. Мартинович писав В. Горленку: “Зеньковский уезд теперь мало известен в отношении кобзарей (...). Ахтырский, Богодуховский, Валковский и Харьковский уезды за последние два года я знаю, что там кобзарей не меньше, чем лирников. А всех их вообще там больше, чем в Полтавской губернии. Там как-то поощряется это лучше”. З цим погоджується і сам В. Горленко, говорячи, що для глибшого вивчення слобідського кобзарства у нього давно вже намічений Зиньковский повіт т а губернії, прикордонні до Харківскої. Швидко опанувавши слобідські землі, “зіньківська” школа під впливом місцевих особливостей невдовзі дістала назву “харківської науки”. “В Харьковских нищих кобза совсем иного устройства, и пение дум нигде так не своеобразно как у Харьковских, – пише П. Мартинович. – Совсем не пара полтавским! Вот область почти не тронутая (исследованиям)!”
     Незважаючи на формування власної виконавської традиції, всі харківські кобзарі визнавали її походження від “зіньківської науки” і з повагою ставилися до своїх прапанотців. Петро Древченко говорив у 1929 році етнографу Ф. Дніпровському: “Ми – зіньківської науки”. Із середини ХІХ ст. багато кобзарів з Полтавщини та Чернігівщини почали надавати перевагу навчанню у харківських панотців. Нерідко й уславлені “зіньківці” підвищували свою майстерність на Харківщині. “Мій панотець у Харкові у дванадцяти людей обучався. Він багато знав”, – говорив про Карпа Назаренка Хведір Гриценко-Холодний. Багато перейняв від слобідських співців і сам Хведір. Так, у лебединського кобзаря Семена Чаплі він навчавсяся грі на торбані, а в охтирського співця Однорога – перейняв думу “Про Коновченка”. Наприкінці життя Хведір Гриценко-Холодний передав свою гру харківському кобзареві Семену Скорикові.

     Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. зрячі аматори переймають від слобідських співців репертуар, виконавську школу гри на бандурі і конструктивні особливості традиційних кобзарських інструментів. Зокрема, на основі способу гри, перейнятого від харківських кобзарів Г. Хоткевич створює академічний напрямок професійного бандурницького виконавства, названий “харківською школою”. Відомий харківський музичний майстер О. Снєгірьов на основі взірців традиційних інструментів слобідських співців створив сім’ю модернізованих бандур, пристосованих для “харківського” способу гри.
     У середині ХІХ ст. слобідський кобзарський панотець Хведір Вовк спромігся досягти видатних успіхів у справі скріплення й поширення кобзарства. Зокрема, за його цехмайстерства було здійсненим офіційне визнання кобзарських цехів із боку губернських органів влади й тогочасних кримінальних угруповувань, а “кобзарські території” розширилися до значних розмірів і об’єднували Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Київську, Волинську, Подільську, Таврійську губернії, Приазов’я, Крим, Вороніжчину, Курщині і Білгородщину. На думку співців, у збереженні співоцтва навколо слобідського кобзарського центру велике значення відігравала сувора цехова дисципліна і сумлінне дотримання кобзарями сакральних вустинських заповітів*. “А кобзарі наші більше збереглися до самої Росії, це в нас на Слобожанщині”, – розповідав Петро Древченко.- А от у Росії, там немає в устах запам’ятованих Устинських Книг, і в їх не було Цехів просящої панібратії і цехмайстерства, як у нас на Слобідськ ій Україні. Кобзарство (...) кріпко держалося на Слобожанщині, де чемно береглися Устинські незрячі книги”. Про це свідчать також записи відомих етнографів минувшини. На думку П. Мартиновича, наприкінці 80-х років ХІХ ст. на Гетьманщині і Слобідщині були сотні співців, а загалом в Україні їх нараховувалося близько 3000.
     Зібрані документальні матеріали доводять, що на Слобідщині традиційні цехові об”єднання незрячих співців утримувалися до початку 30-х років ХХ ст. включно. Зокрема, встановлено, що місцями цехових зборів незрячих співців були садиби кобзарів Макара Христенка (хут. Костів Валківського р-ну Харківської обл.), Івана Кучугури-Кучеренка (с. Мурафа Богодухівського р-ну Харківської обл.), Мирона Фесенка (с. Олександрівка Валківського р-ну Харківської обл.); останній цехмайстер Слобідського кобзарського цеху - Іван Казан був ще живим у 1929 році. Є також свідчення, що в період Другої світової війни і в перші повоєнні роки на хвилі зростання кількості мандрівних співців (кобзарів, гармоністів, псальмопівців) відроджувалися професійні об”єднання незрячих виконавців.
     На жаль, природнє утримання співоцької традиції на Слобідщині було штучно перерване втручанням чинників тоталітарних систем. Активна діяльність традиційного співоцтва на Слобідщині сприяла застосуванню проти них репресивних заходів з боку карних органів царської, а згодом і радянської влад, вершиною яких стало фізичне знищення великої групи незрячих співців на початку 30-х років під Харковом.
     Таким чином, Слобідський кобзарський цех, лишаючись одним із наймолодших регіональних об’єднань незрячих співців, під впливом історичних, культурних і соціальних умов у ХІХ – ХХ ст. став важливим центром утримання і розвитку співоцької традиції на Україні. Мистецьке надбання харківських незрячих кобзарів (виконавська школа, репертуар, музичні інструменти) стали важливими чинниками формування новітніх виконавських течій світського музикування.

*Докладніше дивись: Черемський К. Шлях звичаю / К.Черемський. – Х., Глас. – 2002. – 446 с.

     Полтавщина часто зветься колискою кобзарства. І не дарма, бо такі відомі і 'знающі' кобзарські панотці , як Іван Кравченко-Крюковський, Хведір Гриценко-Холодний походять саме з Полтавщини. Здавна тут існують кобзарські цехи, різні школи гри, такі як, наприклад, зіньківська навука, комишнянська та миргородська.

     На початку ХХ ст. на Полтавщині, як свідчить відомий етнограф і художник П. Мартинович, налічувалося кількасот кобзарів та лірників . Миргородський кобзар А.З. Парфиненко подав свідчення про 12 співців з Лубенщини та Миргородчини. Микола Сумець говорив про мешкання на Полтавщині 76 співців(переважно кобзарів).Опанас Сластьон доводив, що на Полтавщині в той час, кількість кобзарів та лірників становила близько 600 - 900 осіб.

     У Полтаві, як свідчать сучасники, у 30-х роках, традиційних співців можна було побачити на Малому базарі на Подолі та на Великому базарі у центрі міста

    

     Незважаючи на різноманітність шкіл гри , полтавські кобзарі зберігали місцевий рецитаційний стиль.

     Кількість лірників значно переважала кількість кобзарів. Відомо, що тільки під самою Полтавою мешкало кілька лірників : Микола Дорошенко (з хутора Шмиглі), Сластьон (з-під Полтави), лірник Тиміш та инші . Крім того відомо, що деякі кобзарі грали ще й на релю, це, наприклад, Хведір Гриценко та Микола Дубина.

    

     Важливим місцем кобзарських мандрівок були і є ярмарки, під час яких часто відбувалися кобзарські збори, проводилися 'одклінщини' та 'столове', тощо.

    

     На сьогодні кобзарська традиція триває у Полтавському кобзарському цеху. Старовинні псальми, пісні та думи, як колись, лунають просто неба побіля церков, на базарах та ярмарках .