На основі багатолітніх досліджень Г. Ткаченко зробив креслення найхарактерніших варіантів традиційної (автентичної) бандури, проводив роботу щодо налагодження фабричного виготовлення діатонічних інструментів, поширював рукописні варіанти свого підручника “Основ гри на народній бандурі” й аудіозаписів власного виконавства традиційного кобзарського репертуару. Філософські і мистецькі засади “школи Ткаченка” стали вагомими в світоглядовому і професійному формуванні кількох поколіннь творчої інтелігенції, спонукали громадськість позбавлятися шаблонних стереотипів щодо кобзарського мистецтва. Серед найвідоміших учнів Г. Ткаченка - бандуристи і майстри інструментів Василь Сніжний, Валентин Нагнибіда, Андрій Кабалюк, Сергій Радько, Микола Будник, Михайло Селівачов, Микола Товкайло, Василь Ходаківський, Віктор Мішалов та інші.

    Серед послідовників Георгія Ткаченка виник молодіжний гурт, який очолив майстер музичних інструментів, бандурист і художник Микола Будник. Започатковані молодими подвижниками виступи - т. зв. “кобзарювання” людними місцями, на вулицях і площах міст, біля церков та цвинтарів одразу викликало жваве громадське зацікавлення. Бандуристів почали запрошувати на творчі вечори, концерти, лекції, теле- й радіопрограми. Поступово сформувалося стале коло прихильників етнографічного напрямку кобзарського мистецтва, зросла кількість і самих “традиційників” (так почали називати виконавців на автентичних інструментах). Невдовзі в процесі спільної гуртової роботи виникла потреба утворити творче об’єднання, що, на думку бандуристів, синтезувало б у собі елементи професійної спілки і традиційної для давніх співців цехової організації. Так сформувався кістяк громади сучасного “Кобзарського цеху”. За порівня но короткий період музикування на реконструйованих гуслах, кобзах, бандурах, торбанах, лірах засновано ще кілька регіональних об’єднань-цехів. Епіцентрами гуртування виконавців стали засновані майстерні музичних інструментів, клуби українських організацій, недільні церковні школи тощо. За час свого існування (понад 12 років) “Кобзарський цех” об’єднав навколо себе і виховав багато талановитих виконавців, майстрів музичних інструментів, які формували свої захоплення і спосіб життя під впливом романтики традиційного кобзарського виконавства. Поряд зі “старшою” генерацією виконавців (Микола Товкайло, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Василь Кирилич, Михайло Коваль), змужніло і набрало сили “середнє” покоління (Тарас Компаниченко, Едуард Драч, Корній Мазур, Руслан Козленко, Олесь Санін, Вадим Шевчук та інші). На очах зросло і молодше покоління – Назар Божинський, Ілля Чернецький, Святослав Силенко та ін.

    Ставлячи перед собою завдання ширші, ніж організаційні, сучасні послідовники традиційного співоцького виконавства намагаються ствердити і вивести кобзарський напрямок на рівень повнокровного мистецького руху. Використовуючи різноманітні засоби (від реконструкції і до наслідування), аматори кобзарського мистецтва знаходять цікаві форми реалізації “співоцької ідеї” в сучасному житті. Найважливіші з них такі:
     - послідовне осягнення кращих виконавських, філософських і раціо-нально-практичних набутків співоцької культури;
     - власноручне виготовлення давніх співоцьких інструментів для особистого і громадського вжитку;
     - улаштування майстерень народних музичних інструментів для кола однодумців і зацікавленого загалу;
     - традиційне кобзарювання “поміж люде” (біля культових споруд, на вулицях, площах, базарах тощо);
     - демонстрація елементів співоцької культури в різноманітних сценічних варіантах;
     - влаштування різнопланових (стаціонарних і пересувних) виставок традиційних музичних інструментів;
     - поширення знань про традиційне співоцтво лекційними й видавни-чими засобами.
    Крім того, учасники “Кобзарського цеху” влаштовують планові етнографічні експедиції, працють з архівними матеріалами, вивчають конструкції взірців традиційних інструментів у музейних фондах, чимало уваги приділено виховній роботі з молоддю тощо.

    “Кобзарський цех” чітко виокремлює себе з-поміж інших напрямків розвитку народного музикування і не конкурує з професійними бандуристами, що грають на модерних інструментах або використовують старосвітський інструментарій тільки для сценічного виконавства. Спробуймо докладніше охарактеризувати найвагоміші риси громади “Кобзарського цеху”.
     Середовище “Кобзарського цеху” позбавлене офіційності, штучності й, за переконанням учасників об’єднання, зорієнтоване на природне осягнення української традиції засобами народного музикування, мистецтва і побуту. Зовнішня колоритна форма сучасного “Кобзарського цеху” хоча й віддалено, але нагадує давнє професійне об’єднання співців. Збережено ієрархічну структуру цеху - все “братство” за звичаєм поділяється на майстрів, підмайстрів і учнів. До цехової громади можуть бути причетними особи без вікового і статевого обмеження, проте, за старовинним забобоном, майстрами-виконавцями вважаються лише чоловіки. Керує цехом обраний загальною радою цехмайстер. Майстер, який заслужив перед громадою право на навчання учнів, зветься панотцем. У товаристві введено в обіг (за архівними матеріалами) елементи кобзарської обрядовості (наприклад, церемонії “одклінщини”, “визвілку”, “столового” тощо), культивується створений на основі лексикону “лебійської” мови давніх кобзарів специфічний сленг , дотримується своєрідний “кодекс чести”. Серед “братчиків” плекаються ориґінальні уявлення, спосіб мислення й особлива “вустинська” філософія (назва якої походить від “Вустинських книг”). Незважаючи на зовні ієрархічну побудову, у повсякденному житті відносини між цехмайстром, майстрами, підмайстрами й учнями є товариськими і неформальними. Особливою повагою в товаристві користуються творчо активні, щирі й доброзичливі “братчики”. Соціальний зріз прихильників гри на традиційних інструментах неоднорідний, проте практично всі виконавці мають вищу освіту або навчаються у ВНЗ. Прагнучи до глибинного пізнання, засвоєння і дбайливого збереження традиції виконавства, подвижники цеху нерідко вдаються до свідомого самоототожнення з кобзарями та лірниками і претендують на свою духовну спадкоємність від давніх співців. Про це неодноразово переконливо говорив своїм учням Микола Будник: “Плоть давнього співоцтва ми, напевне, відродити не зможемо, але його душу - так”.

    За переконанням “братчиків”, їхнє виконавське мистецтво органічно поєднує кобзарську традицію з елементами новотворчості і виконавської манери старосвітських музик, природно відповідає сучасним мистецьким запитам і водночас міцно тримається традиційного співоцького стрижня. Виконуючи заповіти своїх панотців Г. Ткаченка і М. Будника, кобзарське товариство вірить в актуальність епічного надбання в сучасну пору і переконане у важливості своєї місії у віднайденні, реконструкції і введенні в обіг взірців стародавнього співоцького репертуару. Незважаючи на зауваги науковців, сучасні співці вважають своїм перспективним завданням складання нових творів та композицій, пов’язаних із давніми епічними взірцями та народною виконавською традицією.
     Виконавці-“традиційники” визнають, що відродження традиційного співоцького виконавства на сьогодні не є масовим і не претендує на швидку популярність. Не бентежачись цього, сучасні кобзарі висловлюють власну думку про зміщення суспільної ніші співоцького мистецтва у бік елітного середовища, обстоюють важливість використання епічного інструментарію в процесі індивідуального й камерного сприйняття. Зокрема, вони переконані, що для співоцького музичного інструмента не існує часу – він належить просторові, а тому за сприятливих обставин своїм звучанням може пробуджувати в людині здатність осмислювати, продовжувати думки своїх епічних попередників і бути надійним захистом від духовного спустошення та звиродніння в майбутньому. Тому на тлі глобалістичних нівеліяційних процесів гра на епічному інструменті стає глибоко інтимним засобом духовної самореалізації, самоосягнення і навіть самолікування творчої особистості.

    Пріоритетним у своїй діяльності ентузіасти традиційного кобзарського виконавства вважають процес повернення епічних музичних інстру-ментів у колобіг родини, де співоцькі інструменти сприяють вихованню дітей і створюють гармонійність у сімейних стосунках. Очолюваний “Кобзарським цехом” творчий рух виконавців на автентичних співоцьких інструментах не вкладається в загальну схему реконструкторського, вторинного виконавства і потребує ретельного вивчення.
     Особливості самоусвідомлення, фольклорне мислення, близький до народного професіоналізм, надзвичайно бережне ставлення до співаних текстів і музичного інструмента, характерні риси співогри (формульний характер фольклорної мови та виконавства-творення) дають підстави вважати творчу діяльність подвижників “Кобзарського цеху” явищем усної традиції, спонтанного й автентичного її продовження в сучасних умовах. Крім того, творче коло виконавців-“традиційників” є зручною моделлю для експериментального дослідження незрозумілих моментів побутування автентичних співців минувшини, достовірної реконструкції їх репертуару, особливостей манери виконавства, розуміння витоків шкіл гри тощо. Започатковані М. Будником майстерні традиційних музичних інструментів стали своєрідними школами-лабораторіями дослідження акустичних властивостей давніх музичних інструментів, відпрацювання технологій їх виготовлення. У копіткій творчій роботі в майстернях “Кобзарського цеху” ожили реконструйовані крилови дні та шоломовидні гусла, половецькі і давньоруські гудки, різновиди української кобзи, бандури, торбана, колісної ліри та інших музичних інструментів минувшини.
     З іншого боку, відтворена естетика давнього інструментально-вокального виконавства, реконструйований автентичний співоцький репертуар та інструментарій є непересічним мистецьким скарбом, здатним гідно репрезентувати самобутню українську культуру серед культур інших народів. Проведення оглядів виконавства на старосвітських співоцьких інструментах (м. Харків), запровадження окремої номінації виконавства на традиційних кобзарських інструментах у рамках Міжнародного конкурсу ім. Г. М. Хоткевича (м. Харків), конкурсу бандуристів ім. Г. Китастого (м. Київ), організація пересувних виставок традиційних музичних інструментів, вечорів кобзарської пісні, концертів виконавців на традиційних кобзарських інструментах, видання компакт-дисків відомих виконавців-“традиційників” М. Будника, В. Кушпета, М. Хая, Т. Компаниченка, Є. Драча та ін., нарешті, запровадження в Харківському державному університеті мистецтв, Харківській академії культури та Київському університеті культури, Стрітівській виконавсько-педагогічній школі курсів факультативного навчання на традиційних кобзах і бандурах свідчать про відчутний інтерес громадськості до мистецького набутку давніх співців та їхніх послідовників. Як наслідок, поступово розширюється сфера використання автентичного кобзарського інструментарію в різноманітних виконавських формах та музичних напрямках. Подібна практика культивується в ансамблях давньої музики К. Чечені (м. Київ), народної музики Ю. Алжнєва (м. Харків), Кубанському козачому хорі Ю. Булавіна, етномузичному гурті “Actus”, рок-гуртах “Вій”, “ВВ”, “Гайдамаки” тощо.
     Явище сучасного співоцтва цікаве з точки зору культурології як характерний вияв однієї з субкультур, що стверджує традиційне українське світосприйняття і протистоїть космополітичним впливам. На думку учасників “Кобзарського цеху” спосіб мислення і життя сучасного кобзаря незалежно від технократичного прогресу відбуваються у коловерті українських традицій і звичаїв. Зорієнтування на вивірені світоглядові цінності, дотримання традиційних морально-етичних норм, ориґінальний засіб реалізації своїх переконаннь за допомогою кобзарської співогри створює подвижникам “Кобзарського цеху” успіх серед симпатиків і послідовників. Культивуючи у своїх сім’ях українське світосприйняття та виховуючи дітей засобами традиційної етнопедагогіки, коло “Кобзарського цеху” природно скріплюється, поширюючи свій вплив на навколородинні середовища. В умовах культурної глобалізації традиційне співоцьке музикування, безумовно, є одним із найдієвіших засобів естетично-мистецького і морально-етичного вихов ання суспільства, зокрема молоді.

Кость Черемський
*дивись також: Черемський К. Сучасні форми музикування на співоцьких інструментах. / К. Черемський. // Культура України. Збірник наукових праць. – Х., 2004. – № 14. – С. 200 – 206.